|
ЙМОВІРНІСТЬ АПОКАЛІПСИСУ№52, травеньЄвгенія КОНОНЕНКО
Ви займаєтесь чорнобильською темою в культурі і в літературі вже чи не перше десятиріччя. І свою книгу про сучасну українську літературу першого десятиліття після розвалу СРСР назвали «Післячорнобильська бібліотека».
Я про це говорила не раз, але не зле й повторити: розвал Союзу почався саме після Чорнобиля. Саме після цієї неординарної, а тепер ми можемо сказати, глобального масштабу аварії почалися Перебудова, Гласність і всі інші великі події кінця 80-х. І саме Чорнобиль був першим актом того перелому свідомості і зміни цілої картини світу, що засвідчували настання віку двадцять першого. Ми чомусь не усвідомлюємо глобальний характер Чорнобиля, а між тим французький філософ зі світовим іменем Жан Бодріяр сказав знаменні слова, що «після Чорнобиля Берлінської стіни вже не існувало». Власне, вона і повалилася через три роки. Так, і Чорнобиль підірвав її вже раніше. Але ще до того Чорнобильський вибух змінив свідомість громадян тодішнього СРСР, і народилася «чорнобильська людина». Мабуть, можна говорити про цей особливий соціальний, психологічний і культурний феномен, породжений Чорнобилем. «Чорнобильська людина» перестає вірити ідеологічним закликам та партійним лідерам і усвідомлює власне людську, майже родинну спільність з іншими, такими ж людьми. Це людина страждаюча. Пригадується, люди почали думали про елементарне виживання, про те, як вивезти дітей з радіоактивного Києва, не чекаючи допомоги держави. Нас лякали ядерною війною з Америкою, але, як виявилось, жахіттями ядерної катастрофи погрожує науково-технічний прогрес, який, учили нас в радянські часи, ніс лише добро, так званий «мирний атом». Почати з того, ніхто не знав тоді, та й ніхто, зрештою, остаточно не знає й зараз, чому саме сталася ця аварія. Але можемо говорити, що чорнобильський саркофаг є місцем поховання Радянського Союзу. Як людина з математичною освітою я приблизно запам’ятала формулу пояснення Чорнобильської аварії по гарячих слідах: стався непередбачуваний збіг подій, кожну з яких можна вважати неймовірною… Тобто сталася неймовірна подія. Збіг фатальний. Власне, когось вирішили покарати, інших звинувачували публічно за атомні експерименти і недосконалий реактор, хтось говорив про відповідальність однієї людини, яка натиснула кнопку. Але, по великому рахунку, все це були збіги, випадковості – непередбачувані і у якомусь вищому сенсі символічні. Тож навряд чи варто зациклюватися на питанні: «хто винен?». Це як апокаліпсис, в якому винні всі і ніхто. Недаремно саме апокаліптична риторика стала домінувати в перші дні і навіть роки після Чорнобиля. Чи не вперше офіційно на сторінках тоді ще радянської преси й періодики заговорили релігійним дискурсом: чорнобиль, зірка полин. Апокаліптичні мотиви домінували і у текстах, написаних по гарячих слідах аварії, наприклад, у поемі Івана Драча «Чорнобильська мадонна». До речі, у своїй книзі «Післячорнобильська бібліотека» ви починаєте з того, що аналізуєте твори ще радянських авторів. Або, скажімо, авторів, які відбулися як письменники ще за СРСР. Ви аналізуєте твори Івана Драча й Світлани Йовенко, але тільки згадуєте «Марію з полином». Я вирішила, перевидаючи книжку, показати якісь приклади зображення Чорнобильської травми в літературі соцреалізму і проаналізувала апокаліптичну форму у Драча, яка могла б бути цілком новою, якби не питання про «суд» і «хто винен?», і псевдореалістичну, з елементами романсу візію Світлани Йовенко у повісті «Жінка у зоні». Остання також могла б бути цікавою, як жіночий погляд на Зону. Однак фальшивість тексту стає особливо відчутною, коли порівняти сюжет з тими фактами реального насильства, зокрема і сексуального, з якими доводилося зустрітися жінкам в Зоні серед, в основному, чоловічого оточення ліквідаторів. Зрештою, кожен з авторів бачив Чорнобиль крізь «свою» проблематику. Володимир Яворівський сконцентрував увагу на конфлікті природності й технології, міста і села як двох цивілізацій. Однак апокаліптичний погляд лишався домінуючим. Ви вживаєте слово «катастрофа». Але ж ще й досі вживаються слова «Чорнобильська аварія», «Чорнобильська трагедія». Я маю досить чітке розрізнення цих категорій. Справа в еволюції нашого сприйняття Чорнобиля, іншими словами, у «чорнобильному ефекті». Відразу після аварії партійні лідери свідомо використовували слова «аварія» і «трагедія», всіляко уникаючи говорити «катастрофа». Таким чином вони контролювали наше знання і наголошували випадковість аварії. Навколо Чорнобиля вибудовується своєрідна міфологія – політична, апокаліптична, техногенна, анторопогенна. Він все більше став асоціюватися з жахливою, неконтрольованою і глобальною катастрофою. До того ж Чорнобиль постав чи не першим в ряду катастроф початку ХХІ століття, тобто став початком «катастрофічної історії», як говорить Поль Вірильо. Зауважу, що досі існує різниця: в Україні Чорнобиль переважно сприймається в категоріях людської трагедії, тоді як на Заході домінує його катастрофічна версія. Поняття «катастрофа» передбачає значно більші масштаби, ніж трагедія чи аварія. До того ж катастрофа – це щось естетичніше, піднесеніше, глобальніше і красивіше, так би мовити, ніж нейтральне слово «аварія». Крім того, саме поняття катастрофи має на увазі щось необоротне, невиліковне. Трагізм натомість означає віктимність, фатальність. Ми сьогодні в Україні якось не чутливі до цих тонких відмінностей, оскільки рецепція Чорнобиля загалом рідко аналізується. На жаль, ми й досі сприймаємо в Україні Чорнобиль у трьох площинах: що сталося з реактором? хто винен? як радіація впливає на наше здоров’я? І згадуємо про Чорнобиль, якщо кількість років, яка минула відтоді, ділиться на п’ять. Але ж ми сьогодні пережили дуже багато інших травм. Розвал Союзу, зміна форм власності, злидні 90-х, майдани, один та другий, нинішня війна. І ми не знаємо напевне, від чого хворіють наші діти. Від Чорнобиля чи від чогось іншого. Чорнобиль став витісненою травмою. Одначе, ця не проговорена травма лишаться джерелом дискомфорту, тим сильнішим, чим ми менше про це говоримо. Ми загалом лише вчимося зараз – після Майдану і в часи війни – говорити про травму. Про це більше говорять за кордоном, там напрацьовані різні методи і способи, як можна говорити про травму, що значить посттравматичний синдром, як він впливає на окреме людське життя, на нації, на культуру і як з ним боротися. До певної міри можна сказати, що Україна зациклилася на буквальному сприйнятті Чорнобиля, що й зрозуміло з огляду на культурну травму і жах, спричинений нею. Травма лишилася не пропрацьованою у свідомості і в пам’яті, вона подвоєна і потроєна, і дуже повільно замінюється новою реальністю. Як апокаліптичний жах, вона просто витіснена у підсвідомість – новими катаклізмами, проблемами, надіями і розчаруваннями. Але підсвідомо діє, і звідси майже сакральний страх перед чорнобильською радіацією у населення, недовіра до переселенців, намагання витіснити Чорнобиль і війну з пам’яті і думок. Хтось скаже, що Чорнобиль уже пережитий і варто забути про нього, віддавши данину тим, хто постраждав, щоб не повертатися постійно до нього, і матиме рацію. Але Чорнобиль-як-пам’ять-про-травму не можна стерти. На Заході досвід екзистенціалізму значно раніше проник у свідомість, поставивши людину лицем до лиця з травмою. Ми також зустрілися з нею зараз, але відвертаємо лице, уникаємо відповідей, ховаємося у мовчання. Ми також легко підмінюємо реальність фантазмами, ілюзіями і страхами. До речі, ви берете участь у міжнародних конференціях і відзначаєте, що там значно більше уваги до катастрофи, яка відбулася на нашій території, ніж в нас самих. Так, ми відомі у світі Чорнобилем, а тепер Майданами, ніде правди діти. Але замість створити потужну національну міфологію навколо цих явищ, як це роблять інші народи, ми навіть не можемо оцінити або принаймні розгорнути ідеї, які нам підказують провідні філософи і мислителі Заходу, які ввели Чорнобиль в коло своїх теорій і концепцій. Жан Бодріяр, Поль Вирильо, Фредерік Ламаршанд запропонували своє бачення ефектів Чорнобиля. Що маємо в Україні? Найвпливовішим на сьогодні лишається голос Ліни Костенко про Чорнобиль як про місце, де «вмерла Україна». Останнім часом Оксана Забужко заявила своє право на меланхолійне прочитання Чорнобиля, яке вона вписує в ряд національних катастроф типу геноциду і планетарних жахів типу «кінця світу». Окремо стоїть моє постмодерне прочитання Чорнобиля через його вплив на українську культуру кінця ХХ ст., тобто я говорю про після-апокаліптичний ефект Чорнобиля, що дозволяє відштовхуватися від тоталітарної свідомості через карнавалізацію, міграцію, мандри, маски, через віртуалізацію реальності, яка не піддається зображенню. Це були, так би мовити, актуальні форми переборення травми і форми самоствердження нової української літератури.
Оскільки в сучасному світі основні актуальні теми – це теми, які приносять вигоди, можна сказати, що Чорнобиль перестав бути в Україні політичним і культурним капіталом. По-перше, для політиків він не може принести дивіденди, бо застарів, хіба що вони можуть використати тему ліквідаторів та їхніх виплат у своїх цілях. По-друге, для медіа Чорнобиль не може бути топ-новиною сьогодні, хіба що вибухне вдруге. А коли говорити про глибші причини, то для мене очевидно, що українська гуманітарна спільнота виявилася неспроможною перед викликами Чорнобиля, щоб серйозно осмислювати світоглядний і культурний ефект, спричинений Чорнобильською аварією. Так, для західної спільноти Чорнобиль лишається актуальною темою, як це не дивно – з огляду на загрози ядерні, які нікуди не зникли, а також як явище, що мало глобальні наслідки: політичні, бо стало предтечею розпаду Союзу, екологічні – бо показує руйнівні наслідки діяльності людини, соціальні – бо є знаком Зони відчуження і переміщення людей, зрештою культурні – бо засвідчує, що нормально говорити так як раніше про травматичні речі просто неможливо. Чорнобиль став місцем травматичного «не виражального» в культурі, подібно до інших головних подій двадцятого століття – Освенціму, Гіросіми, Голокосту, Голодомору. Цього квітня я була на двох конференціях, присвячений Чорнобилю, у Парижі і Кракові. Мова йшла про те, яким ми сприймаємо Чорнобиль, які наслідки він має, які культурні ефекти він спричинив. У спеціальному числі Anthropology of East Europe Review, виданому навесні 2012 року і присвяченому культурній репрезентації Чорнобиля в післячорнобильську добу, і зокрема після аварії на японській Фукусімі, зовсім не випадково говориться не про пошуки «наукової «об’єктивності» щодо того, що сталося в Чорнобилі, а про розкриття «символічних наслідків» Чорнобиля – його місця в колективній пам’яті і в культурних артефактах, його інтеграції у щоденне життя і в індивідуальні долі. Думаю, цей аспект є особливо важливим, коли ми говоримо сьогодні про Чорнобиль. Я зовсім не заперечую, що важливими лишаються і питання соціальні, політичні тощо, але теми, які маємо ми, гуманітарії, обговорювати, стосуються саме символічних наслідків Чорнобиля. Ви навіть написали на своїй сторінці у ФБ, що студенти й молоді науковці в Польщі ставили після вашої доповіді такі питання, яких не ставлять в Україні. Якого роду ці питання, чи не могли навести кілька прикладів? Я була вражена рівнем дискусій про Чорнобиль на конференції в Ягеллонському університеті і навіть пожартувала, що коли б могла, привезла б усіх учасників в Україну, щоб там побачили, як можна говорити про Чорнобиль. Мені це болить, бо я вже з часу видання своєї «Післячорнобильської бібліотеки» у 2005 році б’юся над тим, щоб ми розпочали говорити про Чорнобиль по-іншому, а саме – ставлячи питання про зображення незображального, про травму і її переборення, про чорнобильські топоси і тексти – сліди проявленого і втраченого, одним словом, про пост-апокаліптичне переживання світу після катастрофи. Чорнобиль непрямо присутній у кожному з текстів, написаних упродовж 1990-х. Запитання, які обговорювалися у Кракові, саме з цього плану – непохованість Чорнобиля і його присутність у текстах культури; як змінюється рецепція і образність під впливом радіації; яке місце займає ентропія в культурі; що таке екологічна свідомість у літературі; вегетативність, світло, тілесність у пост-апокаліптичній культурі; як твориться «об’єктивтивність» у фотографіях з Чорнобильської зони; в чому природа нової робінзонади - туристизації Зони; як Чорнобиль пов'язаний з пост-утопійним мисленням та ін. Як бачимо, Чорнобиль і зокрема «зона відчуження» стали місцем народження нового мислення й агентом розвитку сучасного гуманітарного знання на Заході. Найбільше постраждала від Чорнобильської катастрофи не Україна, а Білорусія. Таким був напрямок вітру в ту квітневу ніч тридцять років тому... Так, якоюсь мірою Україна присвоїла собі Чорнобиль, і у світі він асоціюється в першу чергу з Україною. Власне, зона знаходиться саме на території України. Але найзгубніші мікрочастинки понесло саме на територію Білорусії. З одного боку, одіозний президент Білорусі твердить, що наслідки Чорнобильської аварії повністю подолані. А з іншого боку, саме книга Світлани Алексієвич «Чорнобильська молитва», написана через десять років після подій, є на сьогодні найвизначнішим текстом про катастрофу. Алексієвіч знайшла відповідну форму свідчення, щоб говорити про травму. Вона справедливо говорить про культурний слід Чорнобиля - як «стрибок у нову реальність», причому «вона, ця реальність, виявилася вищою не лише щодо нашого знання, але й нашої уяви», оскільки «реальність вислизає, не вкладається в людину». Таким є пост-апокаліптичний погляд: він заставляє прямо подивитися в очі тих людей, які були безпосередніми свідками аварії і які постраждали найбільше, як ті ж пожежники, які заживо розкладалися на очах своїх рідних. Однак Алексієвіч не представляє офіційну точку зору. Чи не найпопулярнішим офіційним жанром оповідей про Чорнобиль у Білорусі визнані дитячі (шкільні) твори: саме діти, так би мовити, були призначені офіційними колами на найочевидніших і найоб’єктивніших свідків аварії. Таким чином, офіційне подолання травми мало бути повним і абсолютним – діти говорили те, чого їх навчила говорити держава, причому говорили, так би мовити, з позицій т.зв. «вічності». Так творилася «об’єктивна» оцінка Чорнобиля. Слава Богу, що ми ще до цього не дійшли! Але ж чому в Україні нема визначного твору про Чорнобиль? Декілька творів, зрештою, є, але ці твори не стали помітними, не перекладаються багатьма мовами, хоча до Чорнобиля є зацікавлення у світі? Бо ж документальна книга Юрія Щербака, наскільки мені відомо, свого часу була перекладена англійською і непогано продавалася. Тема не завжди є визначальною для якості тексту, як ми знаємо. От скільки всього написано про Майдан чи про війну, але все це можна розцінювати як матеріал для літератури. Або, може, ми присутні при народженні нової якості літератури? Про Чорнобиль написано також багато - і у нас, і поза межами України. Найбільше – відразу після аварії. І.Драч, В.Яворівський, Б.Олійник, К.Мотрич, Ю.Щербак, а скільки віршів, і, зауважу, серед них є дуже непогані. Так що Чорнобиль став джерелом нової образності і нових жанрів, і це треба визнати об’єктивно. Документальна повість Щербака, яка звернена не лише до емоцій, але й раціо і яка приваблює авторськими культурними алюзіями, також є одним з цікавих варіантів чорнобильського жанру. Чорнобильська тема зрештою є частиною загальної картини життя, мабуть у цьому проблема. Не варто зупинятися на чорнобильській аварії як головній події, якраз цікаво, як ця подія рикошетом б’є по людях, подіях, почуттях, інших ситуаціях. Важливо також знайти форму і мову, щоб говорити про цю подію. Але ж за незалежності прийшло багато нових письменників. Ваша книга про літературу першого десятиліття незалежності називається «Післячорнобильська бібліотека». Не післярадянська, а саме післячорнобильська. Але там вкрай мало текстів, власне, на чорнобильську тему… Моєю метою було написати саме про пострадянську літературу, однак точкою відліку і основною метафорою цього час став для мене Чорнобиль. Саме тому я назвала цю літературу «Післячорнобильською бібліотекою». Звичайно, я свідомо вибирала авторів, які на моє переконання репрезентували нову українську літературу і використовували прийоми та форми мислення постмодерністського типу. Треба сказати, що відразу після аварії, коли розпач та іронія жили поруч і допомагали виживати, Чорнобиль став гарячою пульсуючою темою, яка мала підривну силу – як у тому ж чорнобильському чорному гуморі (анекдотах). Це тема, що ставила питання про етику відповідальності не лише керівників держави, але й письменників, які писали про Чорнобиль. Чорнобиль ставав культурним фактом, тобто впливав не лише на політику, але й культуру, літературу, образність, мову. Це також була ефект культурної травми – відбувалася робота з травмою/робота травми, а також прощання з минулим. Звідси одне з джерел бубабізму і загалом ігрової лінгвістичної та соціальної поведінки молодих українських авторів, котрі підривали офіціоз соцреалізму. Саме про це і говорить моя «Післячорнобильська бібліотека» - про культурний (символічний) ефект Чорнобиля. Тому можу впевнено сказати, що моя «Післячорнобильська бібліотека» і є книгою про Чорнобиль. Для мене не було важливо, що автори не пишуть або що пишуть про Чорнобиль. Чорнобиль у моєму розумінні став основним означником нового мислення, що реалізувало себе в пострадянській культурі і літературі кінця ХХ ст. І до речі, я констатувала вже 2005 року, що пишу про минуле, тобто про ігровий постмодернізм, який закінчився на переломі нового століття. Наступала нова епоха тероризму, воєн, катастроф, коли гра, карнавал, іронія, ексцентрика тощо ставали все менш актуальними. Сучасні українські письменники не особливо оригінальні порівняно з авторами «Післячорнобильської бібліотеки». Правда, сформувався досить щільний прошарок письменників середнього рівня, який власне і задає тон сучасній літературі. В основному, правда, використовуються напрацьовані моделі і стилі, автори зацікавлені передусім собою і кон’юнктурою. Сподіваюся, що останні потрясіння – Майдан, війна – повернуть наївність, біль і автентичність нашій літературі. А писати саме про Чорнобиль, можливо, і не треба. Інша річ, що він існує в нашій свідомості і сьогодні. Про це варто писати. І не всі вважають наслідки Чорнобиля аж такими жахливими. Неодноразово доводилося, наприклад, чути, що в Зоні збереглася природа, яка відновилася після аварії. Чорнобиль – це наша свідомість. Вона різна у різних поколінь. Для старшого покоління Чорнобиль є страхом і травмою, для молодих він означає можливість зустрітися з незвичайним, пережити кайф, побродити місцями, де немає людини, одним словом, стає екстримом-прогулянкою. Дуже важливо, що з’явився новий тип чорнобильського свідка. Про свою причетність до Чорнобиля заговорили багато хто з тих молодих, кому в рік чорнобильської аварії було 4-5 років або вони ще й не народилися. Вони стверджують, що виростали в атмосфері спогадів про Чорнобильську аварію і (так чи інакше) остання відбилася на їхній долі або долі членів їхньої родини. Вони хочуть побачити Чорнобиль як місце, на яке вони мають право. Більше того, вони самі хочуть свідчити про Чорнобиль і заперечують при цьому будь-який апокаліптизм. Саме про це книга Маркіяна Камиша «Оформляндія, або Прогулянка у Зону». Для мене поява цієї книги є річчю знаменною. До речі, ця книга – лише одна з так званої сталкерської чорнобильської літератури. Про що пишуть ці молоді люди? Вони, можна сказати, відновлюють реальність Зони, яка була витіснена травмою, освоюють її, картографують, вносять туди своє відчуження, втікають від міста, від цивілізації, шукають задоволення від жаху. Такі травелоги є знаменням нашого часу і своєрідною перезагрузкою Чорнобиля. Ви, як і європейські інтелектуали, вживаєте слово «Чорнобильський апокаліпсис». І ви говорили, що не було винних. Але ж було самогубство академіка Легасова, був суд, де когось визнали винним… Звичайно, ми сприймаємо будь-яку катастрофічну подію через образ Апокаліпсису. Це матриця нашої уяви про щось таке, що навіть уявити собі важко, а точніше – це повідомлення про можливість загибелі світу, людини, уяви. Правда, в цьому повідомленні є й обіцянка народження нового світу, нового Єрусалиму. Звичайно, коли відійти від апокаліптичного сприйняття Чорнобиля, то очевидно все ж, що в цій аварії вирішальним був людський фактор, а саме – недотримання правил, некомпетентність фахівців, іншими словами, безвідповідальність. Відомо, що були відключені захисні системи, які не могли бути відключеними, випробування робилося всупереч нормам, а можливо і саме випробування було незаконним, хто знає. Був, здається, засуджений директор атомної станції. Академік Легасов, на якого був страшенний тиск, покінчив із собою. Людська ціна аварії була дуже високою… Але мене здається, не варто повертатися до питання «хто винен?». Винне минуле? винна система? чи винні люди? І чи всі люди винні? І хто конкретно? Зрештою, суд над Р.Ейхманом показав усю складність цих питань. Ви багато років аналізуєте чорнобильську тему в культурі й в літературі, але чи зважаєте ви бодай трохи на те, що кажуть про Чорнобиль фізики й радіобіологи? І чи вдається утворити бодай якийсь сумарний вектор із усього безладу, що кажуть про Чорнобиль у різних колах? Так, фізики мають трохи інакше бачення Чорнобиля і говорять, що наслідки аварії і страхи наші є значно перебільшеними. Зрештою, і те, що в Чорнобильській зоні відчуження є території, чистіші за Хрещатик, очевидно є правдою. І протести проти атомної енергетики, мабуть, перебільшені, оскільки гідростанції та навіть теплові станції також є дуже небезпечними. У свій час Чорнобиль досить налякав і політиків, і людей. Але з того часу світ став значно циніцнішим і прагматичнішим, тож навряд чи сьогодні хтось відселяв би навіть ту тридцятикілометрову зону. До речі, в Японії після аварії на Фукусімі загрози від радіації применшувалися і приховувалися, і я не певна, чи цього б не було трапилося сьогодні і в Україні. Ви кажете, нема масштабного художнього твору про Чорнобиль. Але чи не є це проявом свободи творчості? Рушійною силою того, що письменник пише, має бути пошук істини, а не кон’юнктура. Іванові Драчу й Світлані Йовенко ця тема боліла, і в їхніх книгах все-таки є ЩО аналізувати… Ви самі писали про Чорнобильський кіч, який так легко створити: накидати на підлогу протигази й дитячі іграшки, сфотографувати це. Це буде діяти на емоції непосвячених. Але чи потрібно множити ці картинки? Я вже говорила, що не чекаю саме чорнобильського твору. Ба більше, взагалі мислення категоріями «великого» твору на якусь тему – це з часів минулого. Я не чекаю і суто чорнобильських творів. Їх час уже минув. І ви маєте рацію, значно легше створити чорнобильський кіч – і сентиментальний типу фільмів «Аврора» чи «Метелики», і типу фільму жахів, як «Чорнобильські щоденники». Це насправді жанр «порно-катастрофи», і, як це не парадоксально, люди чекають власне такого твору про Чорнобиль, бо хочуть побачити те, що самі думають. Розірвати ланцюг банальностей зовсім не легко. Справді, після аварії і Йовенко, і Драч, і Олійник, і Кордун писали про те, що їм боліло. Сьогодні ж я бачу чорнобильську тему як одну з тих, що змінили долі і свідомість багатьох людей, породили страхи, відгукнулися зовсім несподівано через генерації і навіть материки. Тобто це лише один із мотивів, через який відкриваються проблеми і ситуації нашого часу. Арундаті Рой з Індії, Дубравка Угрешич з Хорватії чи Кіндзабуро Ое з Японії, звертаючись до тем, пов’язаних з атомною енергією, атомними вибухами тощо, говорять не про Чорнобиль, але Чорнобиль є тінню, що стоїть за їхніми словами. І ще одне міркування щодо літератури про Чорнобиль. А може, твір про подібну подію в загальних рисах було написано ще до того, як вона сталася? Саме слово «сталкер» з лексикону фанатів Зони виникло задовго до її виникнення… Так, і фантазії про атомний вибух, і сталкер – зовсім не винаходи Чорнобиля. Я власне цитую у своїй книжці слова французького філософа Жака Деріда про те, що, метафорично говорячи, основною темою великих творів у двадцятому столітті, як наприклад, романів Джойса, Конрада чи Пруста, стала загроженість зникнення, тобто можливість існування і людини і літератури в атомну добу. А «сталкер»? Так, ми всі виросли з Тарковського. Правда, виглядає, що для теперішніх чорнобильських сталкерів містика і духовність Зони вже не є такими привабливими та актуальними, як для нас у пізньорадянський час. Ви написали свою книгу «Післячорнобильська бібліотека», якою сказали дуже багато, ще десять років тому, потім перевидали. Що іще можна сказати нового, ще не сказаного на цю тему от саме зараз, у тридцяту річницю? Мені хочеться зараз написати про те, як Чорнобиль впливає вже сьогодні, через тридцять років, на сучасну культуру, і не лише українську. Те, що трапилось на ЧАЕС тридцять років тому, продемонструвало світові, що Апокаліпсис реальний. Він не реалізувався тоді, але то було дуже реальне застереження.
|
СІМКА АВТОРІВ:Бесідка HALLОСОБИСТА ДУМКА:Виталий ШАБУНИН:: «С политической точки зрения, Порошенко - враг пострашнее Януковича» >>> МУЖДАБАЕВ: Ніхто не хвалить Порошенка в Україні, а я хвалю. «У лютому 2014-го Україна битву за Крим не виграла ... >>> Олександр ДОНІЙ: Удар від Папи Римського в спину України. "Historic talks between Pope and Rassian Patriarh"-подививс... >>> ЗМІ:ВВС Україна: Круз і Сандерс перемогли на праймеріз у Вісконсині >>> "Лівий берег": С 1 марта тариф на электроэнергию вырастет до 57 копеек за кВт-час Украина продолжает повышать стоим... >>> Радіо Свобода: Live Journal Pin It 09.02.2016 Північноатлантичний альянс посилює свою присутність на східних ко... >>> МЕРЕЖА:Андрій ДЕМАРТИНО:: Ричард Пайпс с точки зрения географии и экономики доказывает историческую предопределенность России ... >>> Анатолий ГРИЦЕНКО: Я не расист. Але рішення вважаю хибним. З повагою і співчуттям ставлюся до біженців із Сирії. Був ча... >>> Павло БАЛАБАНОВ: Ще на самому початку свого правління "демократ" Єльцин відколов від Молдови Придністров'я. Так само,... >>> Юрій Винничук: Шлях до вільного вживання української мови і шлях до вільного вживання російської мови – був один і ... >>> |
ЗАВАНТАЖИТИ | РЕДАКЦІЯ | СОЦІАЛЬНІ МЕРЕЖІ | |||
---|---|---|---|---|---|
iOS | Про Журнал | Реклама | YouTube | ||
Android | Відділ листів | Правова інформація | Вконтакте | RSS |
© 2015 PolitikHALL. Всі права захищені.