№ 30, сентябрь 2006

Ольга МИХАЙЛОВА

---

За самою назвою своєю елітологія мала би посідати почесне місце серед наук, які зводять свої абстрактні побудови на основі спостережень за суспільством. Та в сучасній Україні привілеї цієї дисципліни сумнівні.


Окремі системні розвідки мають характер героїчної ініціативи, з невеликими шансами на втілення їх висновків у політичне життя. Принаймні, результати втілення не впадають в око. Не йдеться про застосування прагматичних політтехнологічних розробок – їх результати після всіх виборних епопей як раз вільно спостерігати "у відкритому доступі". Проте, й відмежовувати фахівців цього напряму від елітології не випадає: тільки варто визначитись з їх роллю. Подібно до світських хронікерів, але не в царині дозвілля, вони виконують свою дорадчу функцію на грунті спостережень – задля адекватності й успіху своїх "об’єктів" у широкому світі. А це далеко не вичерпує елітологічних завдань і надзавдань.
Праця прагматично зорієнтованих політконсультантів має антитезу, втілену в доробку чистих теоретиків – істориків. Їх, звичайно, не обходить, хто замовляв музику нашим співвітчизникам, особливо в тих окремих випадках, коли це також були співвітчизники. Хоча незначна статистика історичних об’єктів дослідження, буває, провокує залучити до них образи штибу Самійла Немирича або Тараса Бульби. Проте з гуманних міркувань варто уникнути критики українських жерців Кліо і лишити їм бодай звичну моральну сатисфакцію. Бо саме до такої форми сатисфакції вони найбільше призвичаїлися за роки незалежності.
Якщо навіть найпростіша фігура має три кути, якщо теза і антитеза доповнюються синтезом, – не треба бути Гегелем, аби здогадатися, що історики з політтехнологами (навіть пакетом зі світськими хронікерами) не вичерпують грандіозної місії елітознавства. Бо відповідаючи на запити моменту або аналізуючи минуле, вони лишають комусь іншому ідеальну й благодатну царину будучини. Проектування еліти, здається, мало би бути домінуючим у цій несвятій трійці. Адже найзначніші, найелітніші завдання в Україні так звично відкладати на потім. Та й чи не зі школи нам радили брати до уваги і мертвих, і живих, і ненароджених земляків наших.
Виокремивши "три источника, три составных части", отримуємо не лише насолоду від довершеної схеми, але й три способи дивитися на об’єкти: з точки зору генезису, з точки зору адекватності та з точки зору потенції. Чи не можна подивитись таким чином, наприклад, на добре досліджених історичних персонажів? Історія лише видається такою, що не знає умовного способу, – але ж навіть і в підручниках означені невикористані можливості. Чи не закономірно, що їх спостерігається – тим менше, чим масштабніша постать підлягає розгляду? Цілком закономірно, бо масштаб історична персона добирає, послідовно користаючи із можливостей. Здійснюючи свідомий вибір найоптимальнішої з них. А крім того, ще й створюючи їх, а ще краще – здобуваючи контрольний пакет ініціативи. І тут губиться перехід між звичайною адекватністю та жаданим проектуванням. От якби він так загубився, щоб перехід від одного до іншого якось так сам по собі й відбувся...
Але фразеологія на зразок "сам по собі" вже викриває підхід, з проектуванням несумісний. І саме такий підхід закидали нашому президентові деякі його радикальні товариші по Майдану в численних коментарях, адресованих через ЗМІ. Та й донині в коментарях на інтернет-виданнях люди Майдану толочать про те ж саме, повторюючи за політологами роздуми про буддистську вдачу, невиправдану схильність до споглядання й слабку волю до влади. Хто б міг подумати, що місія футуролога-проектувальника включає в себе передбачення й опис такого сценарію поведінки політика? Але ж таки включає, про що свідчить грубезний фоліант 2001 року видання з передмовою Тараса Стецьківа. Це – "Геополітичні та ідеологічні праці" Дмитра Донцова.
Згадувані "попадання" стосовно вдачі нашого президента обумовлені зовсім не волхвуванням (хоч в деякому переборі з містикою звинувачували Донцова навіть доброзичливці). "Попадання" обумовлені тим, що цього вченого-політика, на жаль, не надто сприймали покоління українських можновладців. Власне, "буддистський", споглядальний підхід (зокрема, до влади) Донцов розглядає як такий, що кількісно переважає в Україні. Він не мав на увазі нашого президента, він просто фіксував, що ТАК в Україні переважно й трапляється. Звичайно, бере він до уваги й інший сценарій, що подеколи проявлявся в ціннісному рейтингу українського Олімпу. Донцов гарячково, завзято, затято, ще й як, – відстоює вищість "фаустівського", а не "буддистського" типу політика, агітує саме за нього, звинувачуючи "буддистський" тип у всіх поразках, комплексах та паузах українського історичного процесу.
Лише процитувати наведені Донцовим тези – і мурашки дежа-вю біжать по шкірі заполітизованого читача вітчизняної преси. "В політиці, так само як в релігії, успіх все по боці того, хто вірує, а не того, хто сумнівається". "Скрайні позиції змінюються не поміркованими, а такими самими скрайніми, лиш протилежними". "Ті, що посідають цю волю атрофованою або ослабленою, лишаються позаду в життєвій конкуренції, де законом є право сильного". "Конфлікти різних чеснот (ідей, рухів) ніколи не можна вирішити їх погодженням, або, як прекрасно сказав Радек, жодні принципи не можуть заборонити, щоб слабший уліг насильству дужчого". Були часи, коли більшість з цих тез можна було адресувати (і не без сарказму) табору "біло-синіх". Ці часи були-загули не два роки тому, – зовсім не так уже й давно, синхронно пацифістських кроків кінця липня.
Не в тім річ, що у творах еліто-проектувальників, того ж Донцова, можна знайти відповідь на питання – що було, що є і що буде. Така відповідь буде швидше за все песимістичною і подібною до оцінок сучасних експертів, що в більшості своїй критично ставляться до подій "наверху". В основу цієї критики покладені аксіоми щодо корупції при владі, кумівства, клановості і загалом – орієнтації на збагачення, але не на дотримування національних інтересів. І не завжди зрозуміло з такої критики – що критикується: мета чи засіб? Бо нарощення мускулів навряд чи може бути задовільною самоціллю, рано чи пізно постане питання, як їх використати – проти кого і навіщо. А наявність ресурсу, тих самих мускулів, взагалі-то – неодмінна умова присутності у владі. Якщо у партії влади нема важелів і волі переграти команду опонентів (опозиції), то така влада й поготів не переграє досвідчених гравців закордонних команд.
Коли з’являється визначеність стосовно людей, які мають перспективу втриматись при владі (тобто мають певний ресурс), постає питання щодо їх цілей. І чи є серед них ціль – аби втрималась Україна, під тиском на внутрішніх політичних фронтах, на фронтах економічних в умовах рухливих цін, на фронтах геополітичних в умовах тотальної експансії Великих Гравців. Наявність України потрібна владній команді – на цьому сходяться і мрійливі патріоти, і тверезі експерти. Україна потрібна їм хоча б з усвідомлення інтересів власного бізнесу, на рівні усвідомлення зиску. А чи інший рівень – поза прагматикою зиску – можливий? Чи накинуть нам свіжу (тобто сучасну) формулу сенсу України – нащо ця країна потрібна, за великим рахунком?
Дмитро Донцов запевняє, що справа не в змісті формули, а в якостях того, хто її накидає. Для цього, він вважає, необхідна специфічна харизма, готовність "по-своєму уряджувати життя, хоча б і силою", і таку готовність народ оцінює, "жертвуючи їй млявою, недокрівною, однобокою, лише оборонною, заніжною, боягузливою, – хоч і "своєю" – ідеєю". Отже, Донцов відстоює першість сили, ресурсу, при чому гіперреальність Майдану може слугувати як підтвердженням цієї тези, так і навпаки. Але одним способом ми вже спробували, а результат невтішний: ідейний президент опинився з мінімальним ресурсом. Може, вийде в нинішніх державних лідерів із серйознішими (на цьому етапі) ресурсами? А мріяти і створювати мету їм допоможуть – хоча б книжки того ж Донцова. Що, до речі, їм майже земляк – з Південного Сходу, з Мелітополя.
Нехай це звучить надміру патетично, але варто очікувати красивої мети, широкого виднокраю та величної мрії від мешканців політичного Олімпу України. Попри всю їхню засмиканість щоденними турботами. Попри всі розчарування – варто. А розчаровували – і виховані у радянських реаліях ліві, з їх соціальними акцентуаціями, схильністю до референдумів та демонстративною відсутністю власних мотивів: "Куди народ сам схоче йти, так і буде". Розчаровували і прозахідно-орієнтовані персони – передусім через неспроможність мислити у волюнтаристських категоріях навіть за наявності владного ресурсу. Пристосуванство та поважний вік претендентів "нагору" також не сприяв оновленню мети.
Людина, яка не впізнається в жодному з вказаних типів, добре відома. Про нього кажуть як про новий тип політика, сформований епохою накопичення капіталу. Відповідно, негативний вердикт: "для таких закони не писані". Закони, зрештою, він сам відтепер буде писати. Що ж до мрій, багато з них, і не лише особистого, але й суспільного характеру, думається, йому вже вдалося втілити в життя. На нього зараз дивляться, невідомо чого очікуючи. Це саме очікування, а не надія, не довіра і не сподівання, – такі ресурси в суспільстві вже вичерпано. Та і їхній напрям стосувався все більше коштів на "соціалку" в бюджеті країни. Якщо все скінчиться обіцянками на цю ж тему, ми знову втратимо шанс. На мрію, яка досі не вимріяна, на мету, яка ще не зметикована. А може, разом з тим, і на Україну, за великим рахунком.