|
Юрій Винничук: Чоловікові значно легше витримати тягар таланту№ 26, март 2006Инна КОРНЕЛЮКПисьменникам і поетам дозволено набагато більше, ніж простим смертним. Їм, тайнописцям, наприклад, дозволено писати про "певні речі", про які інтелігентна публіка боїться говорити вголос, вважаючи ці "певні речі" смертельно… Смертельно непристойними. Відомий вільнодумець із сучасної Галичини Юрій Винничук на власний розсуд і ризик перекодовує своє мислення на всі чотири мозкові хвилі: альфа, тета, дельта і бета й витворяє-витворює у своїх книжках неповторні світи, які протиставляє жорстокій реальності з усією її людською обмеженістю, тупістю і (є версія) невротичністю. Аудиторія ВВС дуже високо оцінила ваш новий роман "Весняні ігри", журі підтвердило цей вибір, а відтак книга здобула титул "Книга року ВВС". Натомість Роман Іваничук оцінює написане вами по-іншому: "...відверто брудні порнографічні екзерсиси Винничука… Автор, може, психічно хворий…". Тобто вас або страшенно шанують, або не менш переконливо зневажають – чому такий різкий контраст? – Це нормальна річ. Річард Олдінгтон називав гидотою "Улісса". І що? Де тепер той Олдінгтон? Я написав дуже відвертий і, може, навіть для деяких загальмованих мізків шокуючий твір. Але це тільки тому, що у нас погано знають світову літературу. Давно вже минули ті часи, коли публіка осуджувала "Коханця леді Чаттерлей" або "Лоліту". Але вся різниця між тим, що написав я, і тим, що писали до мене в Україні – це той факт, що я писав про себе, про свої особисті переживання і пригоди. Разом з тим я відійшов від того шаблону, який нині панує при описі еротичних сцен. У мене це суцільна фантазійність, де реальність переплітається зі сексуальною уявою. Про ваші "Весняні ігри" досі написано вдосталь найрізноманітніших рецензій. Є така підозра, що ви їх читали. Що цікавого для себе з них вичитали? – Глибоко символічно, що авторами досі написаних на цей роман рецензій є жінки. Поки що не прочитав, що ж про мій новий твір думає чоловік. Мушу сказати, що деякі жінки настроєні досить рішуче, аж так гостро, що переходять на особистість. Тобто вони не зосереджуються на самому творі, не аналізують його, а чомусь їм стоїть перед очима моя скромна персона. Наприклад, Катерину Ботанову так дістав мій твір, що вона чомусь вхопилася за мої окуляри, які вона вочевидь побачила тільки на картині Юрка Коха, бо в житті я таких не ношу. Ще згадала про лисину, яка, мабуть, за її розрахунками повинна була стати мені на перешкоді усіх любовних пригод. Але не стала. Якась домогосподарка у "Критиці" взагалі зробила висновок, що герой роману "спитий письменник". Цікаво, як цей спитий письменник став одним із найплідніших письменників? Просто якби дехто з тих жінок краще орієнтувалися в зарубіжній літературі, то помітили б, що, наприклад, Чарльз Буковскі і в 60-х роках писав схожі скабрезні твори. Так само, як Генрі Міллер. Але, думаю, це той випадок, про який казав Довженко: "Двоє дивляться вниз; один бачить калюжу, інший – зорі в ній". Так-от: ті, що бачать лише голий секс в моїй книжці, бачать калюжу. Насправді книжка тільки обрамлена сексом, а суть набагато глибша. І більше того, для мене ця книжка трагічна, а те, що вона написана з гумором – це інша справа. Останнє зовсім не означає, що я писав про якісь забавки. Врешті-решт, мені довелося чесно сказати про себе й не дуже приємне. Пане письменнику, а що як припустити, що ваші "творчі знущання" вказують на те, що маєте комплекси пікантного характеру? – Я просто за своєю натурою не такий сентиментальний, як би хтось волів мене бачити. Я пересмішник. А, по-друге, роман писався з відстані часу, тому колись важливі для мене речі пізніше перестали бути аж такими серйозними. Так, я кпив над багато чим, але все ж передусім хотів передати психологічні стани, які зазнав. Жодних комплексів пов’язаних із сексом я не маю. У ваших текстах часто згадується особливий символ: квіти-орхідеї. Ви обмалювали цими дикими квітками стіни своєї вітальні. Це тому що ви, за прикладом Джона Фаулза, дуже любите живу природу? Чи в цій любові до орхідей приховане щось інше? – Орхідеї – найсексуальніші квіти. У "Мальві Ланді" орхідеї спокушають головного героя. А ще ви страшенно начитані творами магічного реалізму і, зрештою, ваша творчість теж близька до цього напряму. Навіть у, здавалося, б такому реалістичному творі як ваш новий роман, присутня містика: поява духа поета Грицька Чубая. Чим є для вас магічний реалізм? – Це спосіб мого мислення. З дитинства я захоплююся казками і досі їх читаю, і пишу. Малкович якраз видав мою казку про Поросятко. Моя схильність до казкового і містичного, мабуть, пояснюється ще й тим, що творчість моя припала на сумні 1970-ті і смурні 80-ті. Реальне тодішнє життя мені видавалося нецікавим, ми всі тоді – я, Микола Рябчук, Володимир Яворський – писали твори з підтекстом, а магічний реалізм якраз чудово для цього надається. Наскільки тоді ви є реалістом? Часто доводиться чути про письменників, поетів і різних митців, що вони витають у хмарах. Це, можливо, правда? – Залежить хто. Є такі письменники, читаючи яких, думаєш, що вони повзають по землі. Які там хмари? Витання в хмарах не кожному дано. А щодо реалізму, то реалістом я є винятково тоді, коли пишу про себе. В інших випадках мене заносить кудись так далеко, що доводиться блукати у лабіринтах уяви. Якщо так можна говорити, хто з вами – в одній ваговій категорії в царині відвертої літератури? – В українській літературі зараз не бракує еротичних творів, але мені йшлося про те, що я пишу від свого імені. Першою це зробила Оксана Забужко і досі ніхто з жінок її твору не тільки не перевершив, а й не наблизився бодай на крок. Скажу тільки, що моїми вчителями були Буковскі, Міллер, Анаїс Нін, Гемінгвей. І треба сказати, що я у своїй відвертості не зайшов настільки далеко, як дехто з них. Поміж тим нічого не заважає цим авторам сягати інших вимірів життя, сміливо, чесно і навіть зворушливо. Я би не хотів зараз говорити про якусь вагову категорію, бо цією справою нехай займаються літературознавці. Та й про які вагові категорії і боротьбу в них у нашій українській літературі можна говорити, якщо ринок ненасичений! Читачі не раз підходили до мене й зізнавалися, що з нетерпінням чекають на нові твори сучасних українських письменників. Але ж відомих імен, на які чекають, близько десяти. Та не кожен з тих десяти щороку видає нову книжку. Якби в нас було сто Андруховичів, сто Винничуків, сто Жаданів чи сто Забужко, тоді було б цікавіше. Ви знаєте, скільки, наприклад, в Англії самих лише поетичних журналів? Понад сотню. У нас – жодного. Тому невідомо, скільки ще талантів не пробилося крізь асфальт. Чи є для вас в літературі межі, які не переступите? – Ніколи не описував, не опишу і читати не буду нічого гомосексуального (хоча проти лесбійських сцен нічого не маю). Ніколи не зачіпаю теми релігії. Деякі письменники в своїх творах робили розрахунки зі своїми батьками. Згадаймо, Кафку. Я би не зміг щось таке описувати. Мене ніколи не цікавило, чим займаються мої батьки у ліжку. Те, що для мене дороге, не рухаю. Є надто інтимне, яке також не відкриваю. Епатувати публіку – цієї мети свідомо я не переслідую. Єдиний випадок, коли я це зробив на замовлення, стався 1992-го року. Тоді Сашко Кривенко намовив мене влаштувати скандал і я опублікував містифікацію – щоденники Роксолани. Союз українок кинувся протестувати, пікетувати. Це було весело. Чи можете назвати когось з молодих українських авторів, якого вважаєте справжнім відкриттям останнього часу? – Софія Андрухович, її остання книжка "Жінки їхніх чоловіків" мені дуже сподобалася. Крім того ця проза мені близька. І за манерою письма, і за сюжетами. Карпа і Поваляєва – теж. Багатообіцяючими є також дебюти Тані Малярчук, сестер Матіяш. Як бачите – самі дівчата. Але, напевно, я щось пропустив, бо в мене ще стільки непрочитаних книжок лежить удома… І нащо ви їх стільки накуповуєте? – Є книжки-акумулятори: їх читаєш і виникає непереборне бажання писати. Є книжки заспокійливі, які читаєш з насолодою перед сном. Тобто я до читання ставлюся по-споживацькому: що воно мені дасть. Якщо бачу, що нічого звідти не почерпну, то й не читаю. Я прочитав море літератури, особливо давньої і східної, але часто ігнорував те, що прийнято називати класикою. Але найбільше насолоди я отримую, коли порпаюся у старих виданнях, часописах, архівах, вишукуючи твори для моїх антологій. Після того, як я видав "Книгу бестій", "Чорт зна що" (все, що написали про чортів українські письменники), "Потойбічне" (українська готична проза ХХ ст.), я готую до друку антологію готичної прози ХІХ ст. і роблю дуже цікаві відкриття. Про яких українських письменників ви можете сказати, що читаєте ВСЕ, що вони написали? – Це стандартний набір українського інтелігента: Забужко, Пагутяк, Андрухович, Жадан, Прохасько, Яворський, Москалець. Про молодняк я вже казав. Є такі речі в житті, від яких ніколи не відмовитеся, бо вони вас, сказати б, рятують? – (Сміється) Мене рятує кухня. Відчувши перевтому я йду на кухню і готую обід. При чому фактично це два обіди, бо окремо щось треба приготувати для півторарічного сина. Малий Олесь-Лук’ян – це теж чудова розрядка. Він уже так звик, що я мушу зробити перерву в писанні і спуститися до нього, що підбігає до сходів і волає "Тятя!" доти, доки я таки не зійду вниз і не пограюся з ним трішки. Не маєш права відмовитися від його постійної уваги (Сміється знову). Це дуже дієві методи розслабитися. Публіку, уточню, інтелігентну публіку, епатує той факт, що ваша дружина від вас набагато молодша. – Не розумію чому. Ось зараз на каналі "1+1" демонструють документальні фільми про англомовних письменників. То у них майже у всіх були молоді дружини. Молода дружина – це фатум, якщо ти одружуєшся вдруге. Мені було сорок, коли ми розлучилися. А оточували мене самі молоді дівчата, і я десять років перебував у пошуках сімейного затишку аж поки не закохався. Мені виповнилося 48, а їй – 24. Але це пояснюється дуже просто – серед моїх читачів переважає молодь. Хто природно знайомився зі мною? Юні поетеси, студентки, журналістки… Ви можете сказати, що ще й досі не вивчили жінок? – Саме це й маю на увазі. Не думаю, що комусь колись вдасться сказати: я знаю про жінок усе. Кожна жінка – це завше прихована несподіванка і скарбниця незвіданих тайн. І від чоловіка залежить, як він з нею поведеться – як археолог чи як варвар-завойовник. Якщо жінка не здатна грати роль кішечки, то жоден чоловік не може підіграти пантері. Звичайно, кожна жінка в якийсь момент може перетворитися на пантеру, треба тільки це сприймати так, як ми сприймаємо несподівану грозу – перечекати. Кожна людина має потребу виладуватися. Це нормально – вихлюпнути свої пристрасті. Чи вважаєте, що сильні жінки не вміють бути щасливими? – Це справді так. Відома історія подружжя американських письменників: Сільвії Плат і Джона Г'юза. Сільвія наклала на себе руки. Відомо, що чоловікам більше подобаються покірні жінки. Найбільшу владу над чоловіком має жінка, яка насправді хоч йому й не підвладна, але здатна запевнити його в протилежному. Більшості чоловіків не потрібна успішна сильна особистість. Мало того, чоловіки почувають себе незатишно з жінкою, рівень інтелекту якої вищий від його. А якщо ця жінка ще й талановита... З історії ми знаємо, що жінки-письменниці зазвичай самотні. Чоловікові значно легше витримати тягар таланту, ніж жінці. Але ж ваша дружина науковець і теж має свої амбіції. – Це нам не заважає, бо наші амбіції не перехрещуються. Ніколи не мріяв стати науковцем. А якщо вона теж почне писати? – На здоров'я. Я все одно стартанув набагато раніше. Поки вона мене наздожене, я перетворюся на бронзу. |
СЕМЁРКА АВТОРОВ:Беседка HALLЛИЧНОЕ МНЕНИЕ:Виталий ШАБУНИН:: «С политической точки зрения, Порошенко - враг пострашнее Януковича» >>> МУЖДАБАЕВ: Ніхто не хвалить Порошенка в Україні, а я хвалю. «У лютому 2014-го Україна битву за Крим не виграла ... >>> Олександр ДОНІЙ: Удар від Папи Римського в спину України. "Historic talks between Pope and Rassian Patriarh"-подививс... >>> СМИ:ВВС Україна: Круз і Сандерс перемогли на праймеріз у Вісконсині >>> "Левый берег": С 1 марта тариф на электроэнергию вырастет до 57 копеек за кВт-час Украина продолжает повышать стоим... >>> Радио Свобода: Североатлантический альянс усиливает свое присутствие на восточных границах стран-членов НАТО, чтобы... >>> СЕТИ:Андрей ДЕМАРТИНО:: Ричард Пайпс с точки зрения географии и экономики доказывает историческую предопределенность России ... >>> Анатолий ГРИЦЕНКО;: Я не расист. Але рішення вважаю хибним. З повагою і співчуттям ставлюся до біженців із Сирії. Був ча... >>> Павло БАЛАБАНОВ: Ще на самому початку свого правління "демократ" Єльцин відколов від Молдови Придністров'я. Так само,... >>> Юрий Винничук: Шлях до вільного вживання української мови і шлях до вільного вживання російської мови – був один і ... >>> |
ПРИЛОЖЕНИЯ | РЕДАКЦИЯ | СОЦ. СЕТИ | |||
---|---|---|---|---|---|
iOS | О журнале | Реклама | YouTube | ||
Android | Отдел писем | Правовая информация | Вконтакте | RSS |
© 2015 PolitikHALL. Все права защищены.