№ 30, сентябрь 2006

Сергей ДАЦЮК

---

Що потрібно вкласти у створення українського проекту, або, конкретніше, – скільки треба вкласти? Може, задовільна пожертва – парламентські канікули, які варто було б присвятити такому собі освітньому семінару щодо виведення політиків (які вже є) на новий щабель свідомості, відповідний завданням вже не політика, а державного діяча? Утопія. Цих людей змінити неможливо. Легше змінити персон на посадах, та й то не в найближчі 5 років. І за ці роки ми приречені дивитися, як реалізується найпопулярніша стратегія – здати в зовнішнє управління Україну. І ми дивитимемося, як з нас, українців, буде стягнута плата за це. Ми заплатимо частиною інфраструктури, ми заплатимо частиною підприємств, які нам зараз вже не належать, але які ми ще могли би повернути у свою власність. Впродовж наступних п'яти років ми змушені будемо втратити частину незалежності, поки наша політична еліта на власних помилках нарешті зрозуміє: коли країна передається в зовнішнє управління, політики цієї країни втрачають свій бізнес. Перш за все до них дійде розуміння саме цього, а вже потім й інші, більш тонкі матерії.


Політологічний аналіз ситуації в сучасній Україні – справа невдячна й незрозуміла. Адже політологічний аналіз виходить зі змін у співвідношенні партій чи політичних сил і їх представленості у владі. Та оглядаючись на ніби вражаючі зміни у владі, не спостерігаємо якогось принципового приходу нових політичних сил або ідеологічних парадигм на зміну попереднім. Здається, й найближчим часом такого приходу не прогнозується, принаймні на тлі заяв того ж Євгена Кушнарьова, чи того ж Віктора Януковича, що не слід чекати жорсткого кадрового перегляду. Ми всі розуміємо, що заяви можуть не збігатися з тим, що буде дійсно. А зрозуміти, що ж буде дійсно, можна, проаналізувавши динаміку реальних (а не ситуативно-рокировочних) змін, які пройшла незалежна Україна.
Угода, майже підписана "помаранчевою" коаліцією на початку літа, могла бути критикована (вона й потребувала критики), але та угода, що відбулась між лівими партіями й регіоналами, – не підлягає критиці взагалі. Вона абсолютно формальна, бо в ній лише механічно поєднані основні позиції, на яких наполягали сили, що увійшли до цієї коаліції. Ніхто навіть не дав собі за працю поєднати їх змістовно. При всій повазі до "круглого столу" й Універсалу, не можна не бачити, що в результаті з’явились безглузді заяви на кшталт "хоч ми й ідемо в ЄЕП, все рівно ми ідемо в ЄС". Бо єдиною метою було – як би змістовно нічого не міняти, а всього-на-всього створити ситуацію, в якій можна було б продовжувати займатися бізнесом. З таким мисленням, з такою мотивацією даремні мрії вийти з нинішнього становища на якісь нові, ширші виднокраї.
І ще питання: чи можна вважати суттєвою подією перерозподіл влади, який відбувся по перемозі "помаранчевої" команди. Зрештою, ми тоді отримали ситуацію дуже нестійку, – в тому сенсі, що значна частина великого бізнесу визначалася "синьо-білим" кольором, а основні владні місця належали "помаранчевим" (не всі звичайно, хоч інтенції президента хилили шальки терезів саме на цей бік). Але ж така сама неврівноважена взаємна присутність цих "кольорових" опонентів у політиці характеризувала й весь 2004 рік. Йдеться навіть не про боротьбу за президентське крісло між "помаранчевим" та "біло-синім" кандидатом. Йдеться про протистояння в певній системі координат, яка була задана у 2004 році. Згадаймо цю систему координат: є Захід України, який протиставляється Сходу України, і є Крим із власною долею. Відповідно, є "помаранчеві", є "синьо-білі", а десь окремо є позиція комуністів. Події цього літа скорегували цю систему координат хіба в тому сенсі, що нанівець нанівець звелась ідеологічна різниця між правими та лівими. Тобто, коли була створена більшість, у яку увійшли "Регіони України", соціалісти і комуністи, було продемонстровано остаточний відхід від тієї системи протистояння, яка домінувала на попередніх президентських виборах. А це ж було протистояння, окреслене ще за часів СРСР! І саме тому саме тепер з майбутнім Симоненка все зрозуміло. Майбутнє Мороза, може, буде не таке швидке, але з ним також все зрозуміло.
Коли лишилося у минулому протистояння партій, що різнились за своїми класовими вподобаннями, проявилась певна бутафорність того протистояння. Але ж зараз маємо протистояння нове, яке, тим не менш, також постає як символічне та ефемерне, варто лише придивитись. Адже різниця між партіями, орієнтованими на східноукраїнський та західноукраїнський електорат – не в баченні проекту України, а в баченні того, які зовнішньополітичні сили здатні (і гідні) нав’язати і реалізувати власний проект України. Все було б гаразд, якби в Україні конкурували різні внутрішні проекти України. Якби у Тимошенко був свій проект, ще інший (але також свій) – в Ющенка, а ще інший – в Януковича – це могла б бути дуже серйозна дискусія. Але конкуренції проектів в Україні в принципі зараз не існує. Розмова йде лише про здачу – або частини повноважень, або частини інфраструктури, або навіть частини території у зовнішнє управління. Чи буде це управління з боку Росії, чи з боку Заходу – так ставиться питання. Воно не ставиться у площині необхідності випрацювання власного проекту.
Які ж світові цивілізаційні проекти існують сьогодні? Люди, які створюють цивілізаційний проект "Європа", перш за все думають: а яка мова де має бути? а як різні культури мають між собою взаємодіяти? а як би так мобілізувати все це, щоб було що протиставити Сполученим Штатам? Адже, якщо раніше говорили про єдину Західну цивілізацію, то зараз варто зазначати, що сама Західна цивілізація всередині себе зазнала розколу на окрему американську цивілізацію, яка діє по цілій світовій мапі, і окрему європейську цивілізацію. Безперечно, цілим окремим світом є світ китайський, а іншим, також надзвичайно потужним і впливовим, – світ індійський. Сьогодні з певністю можна виокремити ці чотири світи, до яких, можливо, варто додати ще й світ мусульманський, що виборює право, щоб з ним рахувалися. При цьому Росія є аутсайдером, і в цю позицію вона поставила себе сама. Не суттєво, що вона має ядерну зброю, що вона є членом великої вісімки. Китай не є членом великої вісімки, а його вплив на світові процеси більший, ніж у Росії. І зумовлено це тим, що Китай робить те, що робив тисячу, і дві тисячі, і три тисячі років тому: він розвиває інновації. По-перше, інновації технологічні, по-друге, інновації соціальні. Всюдисущі китайці, де б вони не знаходилися, лишаються перш за все китайцями, і за свій громадянський обов’язок вважають передавати в свою материнську країну інновації, до яких отримують доступ. Не надарма Китай проводить таку широку експансію своїх людей у світ. Завдання інноваційної могутності поставлене, і його виконання є цінністю понад законом. Те ж саме робить й Індія. Інформативне спостереження: в тих секторах, де присутні США, присутня Індія. Прикладом може бути Голлівудський кінематограф, якому протистоїть, і з успіхом, кінематограф індійський. Звичайно, Голівуд ми знаємо краще, бо в нас він більше присутній, ніж індійське кіно, але в деяких країнах все вже давно навпаки. Інша позиція – програмові продукти. Всі знають Microsoft, але мало хто знає, що саме індійські програмери ведуть у цій сфері. Отже, у двох прибуткових та гіперсучасних секторах конкурують саме Індія і США. А в той самий час Росія займається всього лише сировинним шантажем. Можливо, і там проводяться передові наукові розробки, але від розробок до впровадження – прірва. Яка в Росії за традицією є нездоланою. Правдами й неправдами відбувається продаж результатів тих розробок та винайдених технологій за кордон, де відбувається їх впровадження. Це принципово інша тенденція, ніж та, що домінує в Індії або Китаї.
Але в Україні стан з інноваціями чи не гірший, ніж у Росії. Достатньо згадати процент, відведений у бюджеті під нові наукові розробки, – коли його знаєш, вже й запитань до чиновників не лишається. Як не тицькай їх носом у той процент, більшим він від того не стає. Але ж шанси соціальних інновацій варто розглядати окремо від інновацій в інших галузях, у комп’ютерній, чи там, в аерокосмічній. Соціальні інновації завжди пов’язані з політикою, а іншого типу інновації пов’язані з рядком бюджету, тобто в кінцевому рахунку теж з політикою, але вже меншою мірою. Якщо в бюджеті є на то кошти, то в країні можна спровокувати конкуренцію наукових шкіл, інноваційних розробок, які, між іншим, можна закуповувати навіть за кордоном. У соціальних інноваціях інша специфіка, бо вони починаються з типу мислення політика, а той тип в Україні не хоче оновлюватися. Можете хоч гопки скакати, але типу мислення нашої політичної еліти не притаманні оті соціальні інновації! Ну, не мислять вони такими категоріями! Ці люди мислять переважно на тему, як обдурити виборця. Тут, треба зазначити, трапляється іноді деяка інноваційна риторика, лексичні інновації, так би мовити – але на лексиці вони й закінчуються, при чому синхронно з розчаруванням виборців у своїх надто винахідливих політиках. Згадаймо, яким оригінальним інноваційним креативом викрила себе Комуністична партія, що солідаризувалась з олігархами, – підписуючи спільний документ, КПУ додала-дописала до цього документу довгі зауваження. В угоді сказано, що принциповим є рух в НАТО, державна українська мова, а Петро Симоненко ставить свою резолюцію: я за НАТО, але не дуже; я за українську мову, але не дуже... Що означають ці зауваження до Універсалу – підпис є чи його нема? Все ж у юриспруденції немає такого поняття, як "половина підпису", "чверть підпису", "10 відсотків підпису".
При тому, розробки партіями соціальних інновацій могли би бути серйознішими. Партійні бюджети під вибори – запорука наявності ресурсів в українських політичних гравців, і зокрема, в партій. Але стверджую абсолютно авторитетно: жодна партія за весь час, що я їх знаю, не замовила жодного загальнонаціонального дослідження електорату, хоча б з якогось конкретного приводу, скажімо, в питанні перспектив національної безпеки. Тобто опитування "як ви ставитесь до НАТО" вони замовляють (для того, щоб мати електоральну підтримку), а дослідження – ні. Бо побудову національної безпеки важче проектувати, розраховуючи на власні сили і мотиви, ніж розраховуючи на силі і мотиви, запозичені зовні. Наприклад, дослідження з пафосною назвою "Про створення військової безпеки України і про шляхи забезпечення цієї військової безпеки" має передбачати й такі "надзвичайні" пункти, як самостійний запуск супутників, базування українського флоту не тільки в Чорному, але й в інших морях світу. А питання звужується до необхідності проведення референдуму по НАТО. Тим-то й відрізняється передвиборче "кількісне дослідження" (замотивоване на те, аби дізнатись, як сподобатись виборцям) від широкомасштабного проектного дослідження, що ініціюється для створення соціальної інновації. В останньому випадку треба провести кількісне дослідження, якісне дослідження, фокус-групи щодо сегментації населення, ще й експертне опитування – це чотири типи різних досліджень. Потім, після того, як проведені чотири типи різних досліджень, треба запросити потужних консультантів, які вибудують інновацію. Можливо, постане потреба замовити дослідження науковцям, об’єктним експертам, які працюють з проектуванням складних соціальних об’єктів. І хто повірить, що Партія регіонів, яка зараз отримала владу, буде цим займатись?
Як не дивно, але найбільшим симпатиком інновацій, ладним навіть гроші вкладати в розробку стратегічних проектів, виявляється сьогодні в Україні середній бізнес. Не великий, який бачить запорукою свого майбутнього близькість до влади. І не маленький, в якого не вистачає ані ресурсів, ані стратегічного мислення. А от саме середній бізнес, який завжди прагне стати крупним, але прагне принципово інших умов, ніж ті, в яких доводиться виживати нинішньому крупному бізнесу. Саме середній бізнес готовий спиратися на інновації, бо розуміє, що вичерпуються можливості розвитку бізнесу через наближення до політичної влади і через крадіжки державного майна. Можливості вичерпуються, але як довго їм вичерпуватися, питається?
Ми давно перебуваємо в ситуації, коли одна частина еліти, як кажуть, нездатна, а інша частина – неспроможна. Але політична еліта змінюється не тоді, коли одна частина неспроможна, а коли є інша, яка спроможна. Найголовніша місія Майдану саме в цьому й полягала – започаткувати процеси створення оцієї нової еліти. Нова еліта може й не протистояти старій, хоч в наших реаліях це годі й уявити. Ідеальний сценарій – коли еліта, що йде на спочинок, сама готує собі зміну. В науковій еліті це нормальний процес, який не викликає здивування. І якби нинішнє покоління політичної еліти було достатньо розумним, воно б само витрачало кошти, зусилля і час на те, щоб підготувати собі наступників. А оскільки вона цього не робить, знову можна прогнозувати через якийсь час досить різкий перехід влади з одних рук в інші. Просто зметуть один одного – тим більш що нікуди не поділось, а навпаки, вкорінилось уявлення про владу як про ласий шмат, кормушку, своєрідну "синекуру". Ілюстрацією слугує хоча б той факт, що енергоносії в Україні – справа сімейна. Ми можемо спостерігати, що ці сім’ї змінюються, але завжди дивно видається, що це завжди сім’ї біля влади. Цікавий збіг, випадковий збіг обставин, що й казати.
Але ж в умовах, коли влада очевидно не опікується навіть своєю спокійною пенсією, суспільству не лишається нічого крім як заопікуватись своїми проблемами, на владу не покладаючи жодних надій. А зрештою – й повноважень. Бо з часом суспільство починає організовуватись само – без допомоги влади. Якщо цей процес дещо екстраполювати, можна передбачити, що на певному етапі настає "точка кристалізації" або "точка біфуркації". Реакція є дуже швидкою. Тоді міліція, СБУ, парламент, президент – всі мають шанси опинитися в суспільній ізоляції. В Україні дуже високий потенціал самоорганізації на рівні громадянського суспільства. І якщо саме цей потенціал розвивати, політична влада на очах буде втрачати останні свої важелі впливу. Не секрет, що Україна в політичній кризі знаходиться вже більше ніж півроку. І тем не менше, з країною нічого страшного не сталося. Навпаки, Кабінет Міністрів розповідає про зростання ВВП. Але ж хіба те, що досягнуто за півроку, досягнуто стараннями влади? Традиційно наші чиновники люблять приписувати собі в заслуги те, що зроблене не їхніми зусиллями. Чиновнику є чим пишатися, коли в нього є на початку план, який він заявляє, а потім звітує про його виконання. А випадкове виконання – даруйте, це не з чиновницької лексики та практики. І відносна свобода ЗМІ, яку вважають заслугою нинішньої влади (найбільшою заслугою!), – чи не ознака чогось іншого, ніж демократичності? Є всі підстави вважати, що Ющенко не тому не цензурує ЗМІ, що він мудрий, а тому що він просто слабкий.
Звичайно, коли йдеться про суспільні ресурси самоорганізації, раз по раз спливає поняття солідаризму. Але тези солідаризму мають підступну половинчатість. І справа не лише в осучаснені стародавніх тез, в їх інтелектуалізації, або, точніше, оптимізації. Принциповіша вада солідаризму – те, що в результаті ми отримуємо лише "посередні мотиви". Адже – що означає солідаризація крупного бізнесу з трудящими? Ми можемо проаналізувати досвід країн, де зароблялись великі кошти, і ці кошти так-сяк солідаризувались, – це арабські країни. Надприбутки окремих осіб, пов’язаних з видобутком нафти, там перерозподілялись, при чому фінансувалась освіта і таке інше. Але чомусь вони все одно не дотягували до європейського рівня. Чому? Бо в них так і не з’явилося сильної мети. Вони не знали, куди вкладати кошти, крім як у "проїдання": купити будинок, машину, яхту, поїздити по світу. Солідаризм завжди закінчується проїданням. Зовсім інакше могло б скластися, якби з’явилися сильні мотиви, нові смисли, але звідки вони з’являться без сильних інтелектуальних центрів? Нові смисли хтось мусить випрацювати. І тоді вже відбувається перехід на новий рівень, тоді рушійною силою стають складні мотиви, такі як гра на світовій мапі, гра в експансію на інші ринки – а ці ігри є дуже цікавими. В української еліти ж досі рівень гри є примітивним.
Раб не стає рабовласником не тому що йому не дають такої можливості, – у нього така можливість завжди є. А тому що його думки спрямовані на те, як надурити рабовласника, наїстися побільше і попрацювати поменше. Оце всі мотиви раба. За Аристотелем, раб – це людина, не здатна до інтелектуальної діяльності, а не та людина, що не має засобів виробництва. Аристотель точно це визначав, точніше ніж Маркс, – за результатом, за суттю. Рабовласник починається з інтелектуальної діяльності, якої ніхто не вимагає, яку він сам собі ставить за мету. І з позиції раба, якщо почати інтелектуально мислити, можна дуже швидко знайти мінімальний ресурс, який дозволить здобути більший ресурс, і так далі. А коли нема внутрішньої потреби займатися інтелектуальною діяльністю, – ви завжди будете рабом, і думки будуть лише на тему, як би вкрасти (або заробити) побільше і як би працювати поменше.
Виходячи з цього, як можна описати нашу позицію щодо Росії? Тут важко обійтись без дещо цинічних слів. М’яко кажучи, це позиція підпорядкування. В цій позиції Україна опинилась ніби не з доброї волі, ніби через енергетичну залежність. Але не забуваймо Аристотелевого визначення. Програма-максимум України у відношенні до Росії – вициганити енергоносії подешевше, а якщо не дадуть, вкрасти, а якщо схоплять за руку, потурбуватись, щоб за нас заступилася Європа. Це рабська позиція. Сильна позиція починається з іншого. Із заяви, що ми опікуємося не геополітикою, а інфраструктурною політикою. Зі створення Інституту розвитку інфраструктури. Із чіткого розуміння наших переваг у транзитній сфері. В ініціюванні найпередовіших наукових розробок, що стало б запорукою технологічної першості у галузі побудови газопроводів і нафтопроводів. Під це можна було б підшукати кредити в Європі, і зрештою домовитись з Росією про побудову газопроводів на її території. Чому б Україні не стати найкращим інфраструктурником у світі? Тоді б ми поставили Росію в позицію залежності від нас, і може, в нас з’явилися б можливості для рівного торгу.
Але планка, яку Україна сама собі виставила, значно нижча, ніж та, що її виставила собі Росія. Про США годі й казати – вони не дають забути своїм громадянам про світову місію американців як носіїв демократії. ЗМІ навчають їх пишатися роллю світового жандарма! Ці гіпертрофовані форми критикуються в усьому світі, і найбільше в Росії, яка в той же час має власні уявлення щодо своєї імперської місії і права на домінування. А позаяк Росія знаходиться в стані дезорієнтації, все це набуває компенсаторних форм. Тобто при наявності такого ж бажання домінувати, як у Сполучених Штатів, Росія має помітно менший потенціал, значно менше важелів впливу, – а тому й агресії демонструє більше.
Україна не звикла ставити собі величні цілі. Ніхто не артикулює, що країна прагне бути лідером на світових ринках, що є амбіції створити свій цивілізаційний проект. Незвичною новиною вже є претензія на регіональне лідерство. А воно починається з того, що новини з тих країн, якими опікується лідер, мусять мати приоритетне значення. Коли з екранів телевізорів у будь-якому селі транслюватимуться новини країн ГУАМ, зокрема, скажімо, Грузії, – бабця біля того телеекрану буде відчувати причетність, а ще й відповідальність за ці події. А утверджується регіональне лідерство тоді, коли аналітики й експерти починають обговорювати проблеми країн-сателітів, пропонуючи свої шляхи вирішення, і відстоюючи ці шляхи. Але, якщо вже казати про регіональне лідерство – не можна не помітити, що Київ навіть не дуже цікавиться тим, що відбувається у вітчизняних регіонах. Бо й сьогодні, як здавна в Україні заведено, українці прагнуть дуже простих речей – миру і комфорту. Прагнуть, щоб зручно було жити. Але країни з простими мотивами миру і комфорту приречені на песимістичні сценарії. Оптимістичні сценарії розвитку країни пов’язані зі складними мотивами її громадян.
Що потрібно вкласти у створення українського проекту, або, конкретніше, – скільки треба вкласти? Може, задовільна пожертва – парламентські канікули, які варто було б присвятити такому собі освітньому семінару щодо виведення політиків (які вже є) на новий щабель свідомості, відповідний завданням вже не політика, а державного діяча? Утопія. Цих людей змінити неможливо. Легше змінити персон на посадах, та й то не в найближчі 5 років. І за ці роки ми приречені дивитися, як реалізується найпопулярніша стратегія – здати в зовнішнє управління Україну. І ми дивитимемося, як з нас, українців, буде стягнута плата за це. Ми заплатимо частиною інфраструктури, ми заплатимо частиною підприємств, які нам зараз вже не належать, але які ми ще могли би повернути у свою власність. Впродовж наступних п'яти років ми змушені будемо втратити частину незалежності, поки наша політична еліта на власних помилках нарешті зрозуміє: коли країна передається в зовнішнє управління, політики цієї країни втрачають свій бізнес. Перш за все до них дійде розуміння саме цього, а вже потім й інші, більш тонкі матерії.
Політологічний аналіз ситуації в сучасній Україні – справа невдячна й незрозуміла. Адже політологічний аналіз виходить зі змін у співвідношенні партій чи політичних сил і їх представленості у владі. Та оглядаючись на ніби вражаючі зміни у владі, не спостерігаємо якогось принципового приходу нових політичних сил або ідеологічних парадигм на зміну попереднім. Здається, й найближчим часом такого приходу не прогнозується, принаймні на тлі заяв того ж Євгена Кушнарьова, чи того ж Віктора Януковича, що не слід чекати жорсткого кадрового перегляду. Ми всі розуміємо, що заяви можуть не збігатися з тим, що буде дійсно. А зрозуміти, що ж буде дійсно, можна, проаналізувавши динаміку реальних (а не ситуативно-рокировочних) змін, які пройшла незалежна Україна.
Угода, майже підписана "помаранчевою" коаліцією на початку літа, могла бути критикована (вона й потребувала критики), але та угода, що відбулась між лівими партіями й регіоналами, – не підлягає критиці взагалі. Вона абсолютно формальна, бо в ній лише механічно поєднані основні позиції, на яких наполягали сили, що увійшли до цієї коаліції. Ніхто навіть не дав собі за працю поєднати їх змістовно. При всій повазі до "круглого столу" й Універсалу, не можна не бачити, що в результаті з’явились безглузді заяви на кшталт "хоч ми й ідемо в ЄЕП, все рівно ми ідемо в ЄС". Бо єдиною метою було – як би змістовно нічого не міняти, а всього-на-всього створити ситуацію, в якій можна було б продовжувати займатися бізнесом. З таким мисленням, з такою мотивацією даремні мрії вийти з нинішнього становища на якісь нові, ширші виднокраї.
І ще питання: чи можна вважати суттєвою подією перерозподіл влади, який відбувся по перемозі "помаранчевої" команди. Зрештою, ми тоді отримали ситуацію дуже нестійку, – в тому сенсі, що значна частина великого бізнесу визначалася "синьо-білим" кольором, а основні владні місця належали "помаранчевим" (не всі звичайно, хоч інтенції президента хилили шальки терезів саме на цей бік). Але ж така сама неврівноважена взаємна присутність цих "кольорових" опонентів у політиці характеризувала й весь 2004 рік. Йдеться навіть не про боротьбу за президентське крісло між "помаранчевим" та "біло-синім" кандидатом. Йдеться про протистояння в певній системі координат, яка була задана у 2004 році. Згадаймо цю систему координат: є Захід України, який протиставляється Сходу України, і є Крим із власною долею. Відповідно, є "помаранчеві", є "синьо-білі", а десь окремо є позиція комуністів. Події цього літа скорегували цю систему координат хіба в тому сенсі, що нанівець нанівець звелась ідеологічна різниця між правими та лівими. Тобто, коли була створена більшість, у яку увійшли "Регіони України", соціалісти і комуністи, було продемонстровано остаточний відхід від тієї системи протистояння, яка домінувала на попередніх президентських виборах. А це ж було протистояння, окреслене ще за часів СРСР! І саме тому саме тепер з майбутнім Симоненка все зрозуміло. Майбутнє Мороза, може, буде не таке швидке, але з ним також все зрозуміло.
Коли лишилося у минулому протистояння партій, що різнились за своїми класовими вподобаннями, проявилась певна бутафорність того протистояння. Але ж зараз маємо протистояння нове, яке, тим не менш, також постає як символічне та ефемерне, варто лише придивитись. Адже різниця між партіями, орієнтованими на східноукраїнський та західноукраїнський електорат – не в баченні проекту України, а в баченні того, які зовнішньополітичні сили здатні (і гідні) нав’язати і реалізувати власний проект України. Все було б гаразд, якби в Україні конкурували різні внутрішні проекти України. Якби у Тимошенко був свій проект, ще інший (але також свій) – в Ющенка, а ще інший – в Януковича – це могла б бути дуже серйозна дискусія. Але конкуренції проектів в Україні в принципі зараз не існує. Розмова йде лише про здачу – або частини повноважень, або частини інфраструктури, або навіть частини території у зовнішнє управління. Чи буде це управління з боку Росії, чи з боку Заходу – так ставиться питання. Воно не ставиться у площині необхідності випрацювання власного проекту.
Які ж світові цивілізаційні проекти існують сьогодні? Люди, які створюють цивілізаційний проект "Європа", перш за все думають: а яка мова де має бути? а як різні культури мають між собою взаємодіяти? а як би так мобілізувати все це, щоб було що протиставити Сполученим Штатам? Адже, якщо раніше говорили про єдину Західну цивілізацію, то зараз варто зазначати, що сама Західна цивілізація всередині себе зазнала розколу на окрему американську цивілізацію, яка діє по цілій світовій мапі, і окрему європейську цивілізацію. Безперечно, цілим окремим світом є світ китайський, а іншим, також надзвичайно потужним і впливовим, – світ індійський. Сьогодні з певністю можна виокремити ці чотири світи, до яких, можливо, варто додати ще й світ мусульманський, що виборює право, щоб з ним рахувалися. При цьому Росія є аутсайдером, і в цю позицію вона поставила себе сама. Не суттєво, що вона має ядерну зброю, що вона є членом великої вісімки. Китай не є членом великої вісімки, а його вплив на світові процеси більший, ніж у Росії. І зумовлено це тим, що Китай робить те, що робив тисячу, і дві тисячі, і три тисячі років тому: він розвиває інновації. По-перше, інновації технологічні, по-друге, інновації соціальні. Всюдисущі китайці, де б вони не знаходилися, лишаються перш за все китайцями, і за свій громадянський обов’язок вважають передавати в свою материнську країну інновації, до яких отримують доступ. Не надарма Китай проводить таку широку експансію своїх людей у світ. Завдання інноваційної могутності поставлене, і його виконання є цінністю понад законом. Те ж саме робить й Індія. Інформативне спостереження: в тих секторах, де присутні США, присутня Індія. Прикладом може бути Голлівудський кінематограф, якому протистоїть, і з успіхом, кінематограф індійський. Звичайно, Голівуд ми знаємо краще, бо в нас він більше присутній, ніж індійське кіно, але в деяких країнах все вже давно навпаки. Інша позиція – програмові продукти. Всі знають Microsoft, але мало хто знає, що саме індійські програмери ведуть у цій сфері. Отже, у двох прибуткових та гіперсучасних секторах конкурують саме Індія і США. А в той самий час Росія займається всього лише сировинним шантажем. Можливо, і там проводяться передові наукові розробки, але від розробок до впровадження – прірва. Яка в Росії за традицією є нездоланою. Правдами й неправдами відбувається продаж результатів тих розробок та винайдених технологій за кордон, де відбувається їх впровадження. Це принципово інша тенденція, ніж та, що домінує в Індії або Китаї.
Але в Україні стан з інноваціями чи не гірший, ніж у Росії. Достатньо згадати процент, відведений у бюджеті під нові наукові розробки, – коли його знаєш, вже й запитань до чиновників не лишається. Як не тицькай їх носом у той процент, більшим він від того не стає. Але ж шанси соціальних інновацій варто розглядати окремо від інновацій в інших галузях, у комп’ютерній, чи там, в аерокосмічній. Соціальні інновації завжди пов’язані з політикою, а іншого типу інновації пов’язані з рядком бюджету, тобто в кінцевому рахунку теж з політикою, але вже меншою мірою. Якщо в бюджеті є на то кошти, то в країні можна спровокувати конкуренцію наукових шкіл, інноваційних розробок, які, між іншим, можна закуповувати навіть за кордоном. У соціальних інноваціях інша специфіка, бо вони починаються з типу мислення політика, а той тип в Україні не хоче оновлюватися. Можете хоч гопки скакати, але типу мислення нашої політичної еліти не притаманні оті соціальні інновації! Ну, не мислять вони такими категоріями! Ці люди мислять переважно на тему, як обдурити виборця. Тут, треба зазначити, трапляється іноді деяка інноваційна риторика, лексичні інновації, так би мовити – але на лексиці вони й закінчуються, при чому синхронно з розчаруванням виборців у своїх надто винахідливих політиках. Згадаймо, яким оригінальним інноваційним креативом викрила себе Комуністична партія, що солідаризувалась з олігархами, – підписуючи спільний документ, КПУ додала-дописала до цього документу довгі зауваження. В угоді сказано, що принциповим є рух в НАТО, державна українська мова, а Петро Симоненко ставить свою резолюцію: я за НАТО, але не дуже; я за українську мову, але не дуже... Що означають ці зауваження до Універсалу – підпис є чи його нема? Все ж у юриспруденції немає такого поняття, як "половина підпису", "чверть підпису", "10 відсотків підпису".
При тому, розробки партіями соціальних інновацій могли би бути серйознішими. Партійні бюджети під вибори – запорука наявності ресурсів в українських політичних гравців, і зокрема, в партій. Але стверджую абсолютно авторитетно: жодна партія за весь час, що я їх знаю, не замовила жодного загальнонаціонального дослідження електорату, хоча б з якогось конкретного приводу, скажімо, в питанні перспектив національної безпеки. Тобто опитування "як ви ставитесь до НАТО" вони замовляють (для того, щоб мати електоральну підтримку), а дослідження – ні. Бо побудову національної безпеки важче проектувати, розраховуючи на власні сили і мотиви, ніж розраховуючи на силі і мотиви, запозичені зовні. Наприклад, дослідження з пафосною назвою "Про створення військової безпеки України і про шляхи забезпечення цієї військової безпеки" має передбачати й такі "надзвичайні" пункти, як самостійний запуск супутників, базування українського флоту не тільки в Чорному, але й в інших морях світу. А питання звужується до необхідності проведення референдуму по НАТО. Тим-то й відрізняється передвиборче "кількісне дослідження" (замотивоване на те, аби дізнатись, як сподобатись виборцям) від широкомасштабного проектного дослідження, що ініціюється для створення соціальної інновації. В останньому випадку треба провести кількісне дослідження, якісне дослідження, фокус-групи щодо сегментації населення, ще й експертне опитування – це чотири типи різних досліджень. Потім, після того, як проведені чотири типи різних досліджень, треба запросити потужних консультантів, які вибудують інновацію. Можливо, постане потреба замовити дослідження науковцям, об’єктним експертам, які працюють з проектуванням складних соціальних об’єктів. І хто повірить, що Партія регіонів, яка зараз отримала владу, буде цим займатись?
Як не дивно, але найбільшим симпатиком інновацій, ладним навіть гроші вкладати в розробку стратегічних проектів, виявляється сьогодні в Україні середній бізнес. Не великий, який бачить запорукою свого майбутнього близькість до влади. І не маленький, в якого не вистачає ані ресурсів, ані стратегічного мислення. А от саме середній бізнес, який завжди прагне стати крупним, але прагне принципово інших умов, ніж ті, в яких доводиться виживати нинішньому крупному бізнесу. Саме середній бізнес готовий спиратися на інновації, бо розуміє, що вичерпуються можливості розвитку бізнесу через наближення до політичної влади і через крадіжки державного майна. Можливості вичерпуються, але як довго їм вичерпуватися, питається?
Ми давно перебуваємо в ситуації, коли одна частина еліти, як кажуть, нездатна, а інша частина — неспроможна. Але політична еліта змінюється не тоді, коли одна частина неспроможна, а коли є інша, яка спроможна. Найголовніша місія Майдану саме в цьому й полягала – започаткувати процеси створення оцієї нової еліти. Нова еліта може й не протистояти старій, хоч в наших реаліях це годі й уявити. Ідеальний сценарій – коли еліта, що йде на спочинок, сама готує собі зміну. В науковій еліті це нормальний процес, який не викликає здивування. І якби нинішнє покоління політичної еліти було достатньо розумним, воно б само витрачало кошти, зусилля і час на те, щоб підготувати собі наступників. А оскільки вона цього не робить, знову можна прогнозувати через якийсь час досить різкий перехід влади з одних рук в інші. Просто зметуть один одного – тим більш що нікуди не поділось, а навпаки, вкорінилось уявлення про владу як про ласий шмат, кормушку, своєрідну "синекуру". Ілюстрацією слугує хоча б той факт, що енергоносії в Україні – справа сімейна. Ми можемо спостерігати, що ці сім’ї змінюються, але завжди дивно видається, що це завжди сім’ї біля влади. Цікавий збіг, випадковий збіг обставин, що й казати.
Але ж в умовах, коли влада очевидно не опікується навіть своєю спокійною пенсією, суспільству не лишається нічого крім як заопікуватись своїми проблемами, на владу не покладаючи жодних надій. А зрештою – й повноважень. Бо з часом суспільство починає організовуватись само – без допомоги влади. Якщо цей процес дещо екстраполювати, можна передбачити, що на певному етапі настає "точка кристалізації" або "точка біфуркації". Реакція є дуже швидкою. Тоді міліція, СБУ, парламент, президент – всі мають шанси опинитися в суспільній ізоляції. В Україні дуже високий потенціал самоорганізації на рівні громадянського суспільства. І якщо саме цей потенціал розвивати, політична влада на очах буде втрачати останні свої важелі впливу. Не секрет, що Україна в політичній кризі знаходиться вже більше ніж півроку. І тем не менше, з країною нічого страшного не сталося. Навпаки, Кабінет Міністрів розповідає про зростання ВВП. Але ж хіба те, що досягнуто за півроку, досягнуто стараннями влади? Традиційно наші чиновники люблять приписувати собі в заслуги те, що зроблене не їхніми зусиллями. Чиновнику є чим пишатися, коли в нього є на початку план, який він заявляє, а потім звітує про його виконання. А випадкове виконання – даруйте, це не з чиновницької лексики та практики. І відносна свобода ЗМІ, яку вважають заслугою нинішньої влади (найбільшою заслугою!), – чи не ознака чогось іншого, ніж демократичності? Є всі підстави вважати, що Ющенко не тому не цензурує ЗМІ, що він мудрий, а тому що він просто слабкий.
Звичайно, коли йдеться про суспільні ресурси самоорганізації, раз по раз спливає поняття солідаризму. Але тези солідаризму мають підступну половинчатість. І справа не лише в осучаснені стародавніх тез, в їх інтелектуалізації, або, точніше, оптимізації. Принциповіша вада солідаризму – те, що в результаті ми отримуємо лише "посередні мотиви". Адже – що означає солідаризація крупного бізнесу з трудящими? Ми можемо проаналізувати досвід країн, де зароблялись великі кошти, і ці кошти так-сяк солідаризувались, – це арабські країни. Надприбутки окремих осіб, пов’язаних з видобутком нафти, там перерозподілялись, при чому фінансувалась освіта і таке інше. Але чомусь вони все одно не дотягували до європейського рівня. Чому? Бо в них так і не з’явилося сильної мети. Вони не знали, куди вкладати кошти, крім як у "проїдання": купити будинок, машину, яхту, поїздити по світу. Солідаризм завжди закінчується проїданням. Зовсім інакше могло б скластися, якби з’явилися сильні мотиви, нові смисли, але звідки вони з’являться без сильних інтелектуальних центрів? Нові смисли хтось мусить випрацювати. І тоді вже відбувається перех